LostTrainedFound1

Втратив, вправлявся, віднайшов

茶人: Ву Де (無的)

Цю статтю взято з книги Ву Де “Дзен і Чай одного смаку”. В ній висвітлюється багато з того, що пов’язує Дзен і Чай, і за що ми, власне, відносимо її до наших улюблених розділів. Тож буде чудово почати саме з неї, занурившись спершу в безодню цих давніх традицій задля дослідження глибини, яку вони обидві намагаються охопити й виразити у простоті. Дзен не є звичайною релігією. В ньому відсутні поширені догми, обряди чи ритуали; він навіть не має якоїсь зрозумілої сотеріології. Дзен – це переживання! Протягом століть майстри використовували широчезний спектр технік з метою допомогти викликати певне відчуття в учнів: визнати факт, що так зване "я" є ілюзорною конструкцією суспільного програмування і природою як раціонального, так і лінійного, мовного мислення. Проте таке переживання неможливо з легкістю описати чи передати словами, концепціями та ідеями – його необхідно прожити... В наших уявленнях про ті давні сади, манастирі й ліси, де інтуїція передавалася від майстра учневі, ми постійно знаходимо поруч укриті парою чаші з чаєм.

Ще змалечку Чун Чі, третій син благородного Ліня, мав потяг до релігійного життя. Тому ніхто й не здивувався, коли він, дійшовши повних літ, попросив у батька дозволу піти з родини і, як тоді казали, “обтрусивши червоний порох цього світу”, стати ченцем. Батько погодився і дав йому своє останнє благословення.

Уже десять років Чун Чі перебував у манастирі, розташованому біля підгір'я. Його відданість чернечому життю відчувалася в усьому. Він навіть рухався з якоюсь побожністю. Проте до свого майстра, настоятеля манастиря, він хоч і ставився зі смиренністю, та нерідко якось холодно, відсторонено. Серцем він був десь глибоко посеред лісу, вище в горах. Миряни, що приходили й шли, всі ці ритуали, так само як і робота, непокоїли його. Відчувалося, що відповіді, яких він потребував, ховалися у темних водах на дні озера.

Старий настоятель, як і годиться майстру, бачив ту журбу в очах Чун Чі. Одного дня, коли вони чаювали, майстер сказав йому: “Тут поблизу, вище в горах, за найстарішим деревом і Драконячим водоспадом, є один манах, схожий на тебе. Він колись був моїм братом у Дгармі – нас виховував один майстер, попередній настоятель. Після того, як майстер відійшов, ми домовились, що я залишуся тут і доглядатиму за манастирем, а брат усамітниться в горах у пошуках просвітління. Він пообіцяв, що коли знайде Примарну Браму, то подасть мені звістку, щоби потішити на старості років. І якось уранці я знайшов це біля своєї двері…” Він простягнув Чун Чі блискучий чорний камінь, який, здавалося, аж бринів своєю потойбічною силою. Напівпрозорий і склоподібний, він віддзеркалював молодого ченця, але якось хвилясто й спотворено своїми глибинами. “Тримай, – продовжив настоятель, – і піди знайди його. Він має знати все про те, чого ти прагнеш.”

Чун Чі подякував своєму майстрові й рушив у гори. Цілими днями він шукав навколо Драконячого водоспаду, та так нічого й не знайшов. За два тижні, здавшись, він повернувся до манастиря, але духом від того не занепав – отриманий дозвіл на мандри надихав його серце. Потім через кожні два тижні він буде виходити перед світанком і блукатиме по декілька днів горами, а камінчик, раптово намацаний у кишені, вселятиме йому надію: усвідомлення того, що просвітління можливе, само по собі ставатиме розрадою.

Десь через рік Чун Чі нарешті натрапив на невеличку галявину, де під старими чайними деревами стояла маленька хижа. Він кілька днів чекав перед нею, але так ніхто й не прийшов. Однак після цього цілеспрямована прогулянка горами ставала вже приємнішою, рівно як і тепла хатинка тішила можливістю залишатися на ночівлю. І хоч господар її так і не з’являвся, Чун Чі з часом переймався тим все менше – через гірське повітря, чисту воду й тишу хижки мандрівки сповнювали його серце великою радістю. Він нікуди не поспішав – у нього був камінець, і він знав, де стоїть хатинка.

З роками прогулянки до гірського прихистку змінили Чун Чі. Його манастирські обов’язки вже не сприймалися такими обтяжливими. Він змирився з ними, иноді навіть отримував насолоду від ритуалів і співів. Отак, поступово втративши відмінності поміж собою, гірське усамітнення та колективне життя в манастирі почало складатися в єдиний візерунок на рушнику буття.

Приблизно тоді ж Чун Чі якось повернувся до хатинки і, на превелике диво, побачив язики полум’я в жаровні над вугіллям, яке ще жевріло під тонким шаром попелу. На столі стояла чаша, а поруч лежало трохи листя з довколишніх чайних дерев. Він аж засяяв від думки: це ж напевно самітник залишив для нього. Отже, той знав, що він приходить сюди. Манах випив чаю і сидів, насолоджуючись спокоєм хижки… Відтоді це стало повторюватися, і кожного разу як Чун Чі приходив, на нього вже чекали чай, чаша, вогонь і вода.

Минуло ще кілька років, і образ майстра та його пошуки зовсім вивітрилися з голови Чун Чі. Він так само приходив до хатинки, але це відбувалося заради чаю, свіжого повітря і спокою. Там він медитував, пив чай і через кілька днів, як закінчувалася їжа, вертався до манастиря. Якось восени по обіді Чун Чі сидів у хижці. Він щойно закінчив своє чаювання і задоволено розмірковував, помітивши, як дивовижно дерева змінюють свої кольори. Несподівано почулися чиїсь кроки, й одвірок заповнила тінь. Коли постать вийшла на світло, Чун Чі здивовано побачив настоятеля, свого майстра… Чун Чі все зрозумів. Він упав до його ніг. А коли піднявся, взяв за руку старого й поклав тому на долоню теплого камінця. Він більше не потребував його.

 

Коментар

У всіх тих численних сутрах, якими наставляв Будда протягом сорока семи років, слово “нірвана” майже не згадується. Він ніколи не казав про просвітління і уникав відповідей на питання про нього від, зазвичай, дотепних учених чи манахів, що намагалися пофілософствувати. Натомість він розповідав про це життя – про наш вильний шлях цією землею. Хай там як, але ви не можете практикувати те, що вам викладають, рівно як і нема потреби обговорювати речі, які необхідно прожити.

Коли ви позбавляєтесь ідей про “просвітління” та “ілюзії”, багато розумової плутанини зникає також. Думка, що єдине істинне життя можливо тільки десь далеко в горах – одне з подібних розмежовувань. Дао – рух цього Всесвіту, в усіх його куточках і навіть у всьому тому, що робить людство. Важко иноді визнавати, що той бік людського існування, який ми маркуємо як “негативний”, також є частиною цього неосяжного та досконалого космосу. Ми хочемо малювати собі уявні світи, в яких такі речі, як-от людська жадібність чи насильство, не існують, але ж подібні світи не є реальними. Ми живемо в цьому! І в цьому світі людська природа є такою – саме такою, як вона є. “Я та бгу та (Ya ta bhu ta)” – слова, які Будда часто промовляв, на відміну від “просвітління”, і означають вони приблизно наступне: “так, як є; не так, як би вам хотілося”. Тільки коли ваші “священне” й “нечестиве” об’єднаються, ви зможете побачити те, що Будда називав “таковістю” і чому він називав себе “Татхаґата (Tathagata)” – ”той, хто прийшов отак”.

У стародавньому Китаї, ще до розквіту цивілізації, мудреці прагнули розмовляти з Усесвітом, усамітнившись у горах, де вони могли глибше занурюватись у себе. З далекою проникливістю вони вирішили називати величний рух цього космосу “Дао”, що означає “шлях” або “плин”. Звісна річ, неможливо охопити всесвіт і стисло висловити його сутність одним словом. Але чому не обрати таке слово в посиланні на цей рух, що вже відповідало би цій дорозі, якою ми всі мандруємо, зробивши нашу життєву подорож саму по собі орієнтиром на кінцеву Істину?..

Коли ви щось шукаєте і працюєте над чимось, сфокусувавшись на якійсь уявній меті, ви губите з поля зору сам шлях. А він і є Шляхом, тобто ваша безглузда гра перешкоджає вам бачити те, чого ви самі шукаєте. Натомість шукайте універсальне в окремому: знайдіть Дао Чаю і ви осягнете Дао.

Коли ви зосереджені на меті нового й кращого себе, фокус усе одно залишається на еґо – хоч і яскравому, блискучому й золотавому, але ж еґо. Лишень коли чернець у цій оповідці припинив пошуки й почав насолоджуватися гірськими стежками заради них самих, майстер став залишати йому трохи теплого чаю, щоби наблизити кінець його подорожі. Й тільки тоді, коли мандрівка й мета були обидві полишені, злившись у недвоїстості, настоятель з’явився сам задля перевірки пробудження свого учня. А втім, він увесь час насправді був там. Усе приходить до ладу, коли ми припиняємо шукати – відповіді просто падають нам до ніг.

У літописах Дзену майстри часто використовують метафору “блукати горами”, коли посилаються на життєво необхідну свободу від логічних і виокремлюваних конструкцій мислення – мандрівку, вільну від прихильностей, як це почав робити чернець у нашій оповідці. Саме так у відомому коані учень запитує великого Майстра Чан Ша, куди він ходив на свою “прогулянку”. “Спочатку я ішов слідом за ароматом запашної травички, а потім повернувся стежити за розкиданими квітками”, – відповів той.

Справжній майстер діє на відстані, аж поки учень не стає готовим побачити, наскільки звичайною є його майстерність. Тоді гра у майстра й учня сприймається такою, як вона є – великою драмою. В чаюваннях і прогулянках до хатинки й назад манах знайшов своє осяяння. Цьому не можна навчити, адже воно вже тут. Вам тільки треба виявити, що ви і є те, що ви шукаєте. І після того всі пошуки припиняться. Тоді ви зможете випити трохи чаю...

Мій майстер може навчити Дзену й медитації чи навіть відповісти на якісь філософські питання, але все це надто часто плутають з мотлохом еґо: всі оті теорії та єресі, доводи з питань логіки, традиції, думки й вірування. Він може грати цю ролю, проте не вона його робить видатним. Натомість якщо ви серйозно запитаєте, як почистити чайник, його очі засяють, і всі навколо стають зачарованими цією Присутністю – тут і зараз зосереджені на цьому чайнику і його очищенні. То хіба це не найкраща бесіда про Дзен?..

Найвищі істини не пов’язані тільки з горами чи лісом. Навіть якщо ви й переїдете у гори, то хіба не разом зі своїм розумом? Ви шукатимете станів, що, як ви вирішили, будуть вищими чи кращими? Думаєте, ваш розум погодиться, що ви чогось домоглися самозреченням?

То може краще відпустити всі ці ідеї про просвітління та ілюзії і просто поглянути, якими живими ви є? Хіба не диво, що Всесвіт еволюціонував від зірок до мінералів, від мінералів до життя, а потім через мільярди років перетворився на це саме обличчя?

Якщо це допоможе, то пошліфуйте той дзенський камінець, з усім усвідомленням того, що майстри й будди раніше вже залишили нам сутри, вказавши на можливість просвітленого життя. А втім, намагайтеся пити якомога більше чаю і жити своїм єдиним життям. Можливо, одного дня також і вам камінчик той уже не знадобиться, адже завжди ще один порожній чайник очікуватиме, коли ж його наповнять листям.

 

Листя і вода,
Що створені серцем,
Не руками.
Готуйте чай без готування,
Із непорушністю у центрі Існування.

– Ву Де

LostTrainedFound2

  

Статтю було надруковано в часописі
Всесвітньої Чайної Хатинки в лютому 2018-го року
Перекладено спеціяльно для TeaHut.com.ua

teakettle