Нарубай дров, принеси води

Випий чаю…


Чень Юнь був третім сином у родині заможного крамаря з Нанкіну. Несхожий на своїх честолюбних старших братів, він вирізнявся наполегливістю та спокійною, миролюбивою вдачею. Хлопчик ще в ранньому віці привернув увагу настоятеля місцевого манастиря, який радив його батькові віддавати сина в послушники. Ця ідея влаштовувала батька Ченя, адже подібний учинок вважався великою заслугою, і, зрештою, він мав ще двох. Самому Ченю це подобалося не менше – старші брати частенько надокучали йому, тоді як у храмі він знаходив спокій і мав багато друзів серед ченців. Тому без довгих міркувань Чень залишив цей світ Скорботи, й новому послушникові дали ім’я Ву Де.

Трохи підрісши, Ву Де почав проявляти щиру цікавість до манастирського життя і науки своїх наставників. Усе більше часу він проводив у медитаціях. Та коли б він не питав свого вчителя про сутність Учення, той у відповідь лише відправляв його рубати дрова й набирати воду для чаю. Ву Де не міг зрозуміти, чому вчитель постійно уникає його запитань. Часом він навіть думав, що це було через його заможне походження, адже родина дала щедру пожертву на утримання храму.

Ву Де подорослішав і невдовзі став ченцем. Він продовжував медитувати, хоча це нічого не вирішувало: щоранку, як зникав місяць, здавалося, разом із сонечком поставала все більша кількість запитань. А де ж відповіді? Вони не мали все покривати, та хоч би щось прояснилось.

– Коли я дивлюся на статую в храмі, то бачу її, як частину свого розуму? – питав він настоятеля. А у відповідь чув:

– Назбирай трохи гарного чистого вугілля і принеси води для чаю.

Бувало, рано вранці він мріяв, що саме сьогодні буде той день, коли настоятель нарешті передасть йому сутність свого вчення. І тоді, приходивши до свого вчителя на світанку, він був надто схвильований і не міг медитувати належним чином, тому питав:

– Навіщо ми взагалі медитуємо, якщо всі й так пробуджені?– Учора ввечері я бачив пречудову вуглину в кошику, зверху на купі. Захопи її, будь ласка, як будеш іти по воду, й ми заваримо з тобою розкішний чай, – відповідав майстер.

Chop Wood Carry WaterНевдовзі жага Ву Де пізнати вищу мудрість покликала його до випробувань, потягнула його все сильніше в далечінь за манастирські ворота. І коли він нарешті звернувся по дозвіл податися в дорогу, майстер радо відпустив його. Збори Ву Де були короткими – він просто попрощався зі своїми товаришами манахами та рушив у путь.

По якийсь час Ву Де дістався тих далеких гір, де, як запевняли ченці й прочани, знаходилася домівка Вічноживого. Жодних сумнівів, цей просвітлений уже мав би був дати відповіді, яких він так шукав…

Ву Де спокійно мандрував поміж хвойних дерев, перетнувши кілька потічків та оминувши скелі, й насолоджувався свіжим, чистим повітрям. Він не був упевнений, про що саме хотів би запитати мудреця, коли знайде його. Він знав тільки, що існувало щось потаємне, щось таке, чого йому вкрай не вистачало, немов би якась істина ховалася від нього десь за наступним поворотом.

Як тільки дерева почали рідшати, Ву Де повернув за пагорб і натрапив на дроворуба, який саме збирав порубані дрова, можливо, щоби віднести їх у місто. Він смиренно запитав, чи не помічав той хоч якихось слідів Вічноживого, що мешкав у цих горах. Дроворуб усміхнувся і сказав, що він, звісно ж, знає про цього просвітленого, й що коли Ву Де промине наступне межигір’я, то вийде прямцем до його хатинки. Подякувавши йому, Ву Де рушив далі. По якийсь час він дістався хижки. І хоч явно було помітно, що хтось-таки в ній живе, він нікого не застав. Ву Де вирішив почекати надворі, міркуючи собі, що мудрець кудись вийшов. Він чекав три дні й три ночі… І почав уже сумніватися, адже, можливо, Вічноживий і не збирався повертатися. Врешті-решт він здався і надумав повернутися до міста.

Зазирнувши до місцевого храму, він розповів настоятелю, що знайшов домівку Вічноживого, але того не виявилося вдома.

– Неймовірно! Це ж треба! – вигукнув настоятель. – Стільки людей блукали по тих горах у пошуках його домівки, та я знаю, ти єдиний, хто знайшов її. Як тобі це вдалося?

– Один милостивий пан дроворуб показав мені дорогу, – відповів Ву Де.

Настоятель пригладив свою бороду.

– І який вигляд мав той дроворуб?

Ву Де змалював його, як чоловіка середнього зросту з карими очима та довгою чорною з сивизною бородою. Настоятель так і ліг на свою подушку від сміху.

– Що не так?

– Мій дорогий друже, – він поплескав Ву Де по коліну, коли припинив сміятися, – Це був не дроворуб.

І Ву Де усвідомив, що сталося.

Наступного дня він повертався до межигір’я з думками, що хатинка могла зникнути. Однак усміхнувся, здивувавшись, коли знайшов її саме такою, якою вона була того дня. Лише крізь отвір на даху здіймався димок... Він зайшов, і мудрець запропонував йому чаю. Ву Де попросив його вибачити за той день, але мудрий дав знак, що за це не треба перейматись. Після того манах просив старого майстра посвятити його та наставити на Путь:

– Я хочу йти тим шляхом, якого дотримуєтесь ви, й досягти Вічности. Навчіть мене своєї практики медитації, і я старанно її виконуватиму.

– Моє вчення просте, – почав мудрець. І поки він промовляв, Ву Де міг бачити неосяжну глибину в його очах, якою вібрувало кожне його слово. – То ти й сам помітив це того дня: я рубаю дрова й ношу воду для чаю. Ось, випий чашу.

Він простягнув руку через стіл і поставив перед Ву Де дерев’яну чашу. І коли чернець ковтнув темного настою, то осягнув, що в овальній гладіні кривої чаші, як у дзеркалі, поставали всі його мандри.

 

І поки наступний чайник заварюється...

Дзен – це відсутність усіх релігій. І в той же час Дзен став кульмінацією релігійного досвіду. Розум Дзену – це святкування кожного окремого, звичайного моменту нашого життя. Куди би ми не йшли і що би не робили – то і є наша практика, наша релігія. Через усвідомлення, віддане служіння і поклоніння навіть найпростіша дія очищується і стає особливою. Розум Дзену – святий розум, будда-розум, який охоплює собою весь світ: кожний сонячний промінчик, кожна билиночка, кожен подих є пробудженням мудрости й святкуванням життя.

У давнину чайні мудреці знали, що з проживанням свого життя в подібному стані розуму Дзену, ми ніколи не наблизимося до чаю з поквапу. Тільки з пошаною. Саме через це вони пускалися в дорогу за безліч кілометрів у пошуках кращої води, яку потім кип’ятили на найчистішому деревному вугіллі. Навіть процес набирання води та збирання дров сам по собі вже був для них медитацією – все це починалося ще до чаю. Чайники, чашки та чайне начиння тут, як інструменти, що супроводжують Самадгі – однонаправлений розум. Коли розум пробуджений у Самадгі, то насправді його наче й не існує. З цілковитою уважністю чайне начиння береться і кладеться – без жодних сторонніх думок, без напруження, з чітким усвідомленням, що з’являється з такого собі неподільного простору, з недвоїстости. Таке наше суте єство.

Забагато речей у нашому житті відбувається в метанині, в гонитві дорогою до нашої власної смерти. Ми прагнемо їздити, літати й спілкуватися все швидше. Ми хочемо, щоби наш робочий ранок скоріше закінчився, і ми могли пообідати; а по обіді вже чекаємо на закінчення робочого дня, щоби якомога швидше піти додому. Ми постійно намагаємося втекти від того, що має місце зараз.

Не дозволяйте вашому власному часу на відпочинок – тим декільком дорогоцінним годинам, коли ви можете робити все, що заманеться – так само ставати гонитвою. Чай ми п’ємо у свій вільний час задля задоволення. Приділіть годинку-дві на поклоніння йому. Як і великі чайні мудреці минулого, навіть у цій сучасності, ми все ще можемо набирати собі воду. Можна не їхати за найкращою джерельною водою в гори Китаю, адже десь неподалік мають бути річка, потічок, озеро чи навіть криниця, з яких можна було би брати воду для свого чаю. Пам’ятайте, що її необхідно кип’ятити в будь-якому разі. Та й прогулянка просто неба, як час на рефлексію, корисна для нас. Якщо вже поруч з вами немає чистої водойми, то спершу можете зітхнути й усміхнутися людству за те все, а потім знайти инший спосіб, що додасть трохи Самадгі у вашу воду, наприклад, зберігати її в якомусь вишуканому посуді. Так, усе насправді починається з води. Пам’ятайте про це!

Багато хто з нас може обрати деревне вугілля з твердих порід для використання. Такий спосіб кип’ятіння не має вимикача – він потребує навичок і відданости. Японці завжди вважали викладання вугілля одним з основних аспектів чайної церемонії, а гостям належало оцінити спосіб, у який господар виконував його. Мистецтво з нашого приготування чаю робить не тільки це, але таким чином долучається свідомість, поклоніння і святкування до простої дії з кип’ятіння води. Використанням чистого вогню чи води ми немов збираємо себе в одне ціле. Спроби створити витонченіший смак чаю не призведуть нас до снобізму, хоч иноді нас так і тягне самоствердитися за його рахунок чи осудити чай инших, аналізуючи приготування, навички, саме листя і чайне начиння, розклавши це все на характеристики, категорії та рівні якости. І тоді наш чай непомітно полишає свою гірську домівку й із жалюгідною грацією, знизуючи плечима, входить крізь міські ворота, щоби перебувати серед праху цього Світу.

Лу Юй та великі чайні мудреці пили свій чай найчастіше наодинці – устерігали місяць, що відсвічувався в їхніх чашах, та гай таємничого бамбука-свистуна, які декламували для них поеми, значно давніші за ту ріку. Вони не прагнули залишити якийсь слід. Лу Юй не навчав нас розшукувати найкращу воду чи вершину вогню, щоби вразити инших – ми самі присвячуємо своє життя створенню досконалого чаю. Багато хто з цих давніх чайних мудреців проходили сотні кілометрів (так, саме сотні), щоби набрати кращої води для свого чаю, і це не було претенсійністю – вони просто любили Чай. Вони знали, що при сходженні гірською стежкою до джерела, при студіюванні мистецтва викладання вугілля ми навчаємося чомусь більшому, ніж просто приготуванню чаші з чаєм – те, що насправді ми створюємо, є станом розуму, розумом Дзену. Їхня відданість була настільки сильною, що вони подорожували крізь дощі й сніговії в пошуках чайних кущів. Хіба наше захоплення цим, наше єдине життя не має бути так само присвячене цьому?

З краплею поклоніння у звичайних, буденних діях, коли ми рубаємо дрова, носимо воду, готуємо чай і знаходимо в цьому задоволення, як святкування життя – розслаблення еґо – все починає набувати сенсу в спокійному ритмі. Усвідомивши суцільність цього моменту, ви не будете сперечатися – ви зітхнете й розслабитеся в кріслі. Проте наскільки уважно ви слідкуватимете за вогнем, якщо витратили стільки часу на те, щоби набрати цю воду! Лао Дзи казав, що Шлях – це водночас і повернення, адже найвища точка кола знаходиться поруч із початком. Ми часто мандруємо за дев’яті гори, щоби поглянути инакше на ту простоту, з якої починали: птахи завжди вертаються до своїх гнізд, рівно як і всі речі рано чи пізно повертаються назад до свого джерела. В Дзені ми також вертаємось до того чистішого стану, що передував нашій соціялізації та вихованню – часу, коли вода була просто водою, а листя просто листям.

Насправді, звісно, ми могли би піти до крамниці й просто придбати пляшку води з усвідомленням, уважно. Ми могли би використовувати електричну плитку, свідомо тиснувши на кнопку. Та більшість з нас так не робить. Ми не ченці, які можуть годинами мести манастирське подвір’я, допоки кожне маяння мітли не сповільниться до вічности. Натомість ми допитливо повинні практикувати перебування в теперішньому, незважаючи на моменти минулого й майбутнього, і звільняти тим самим простір серед мотлоху на робочих столах свого життя – простір для вази з квітами й для чашки з чаєм. Так, чай можна заварити й у якомусь “двохвилинному автоматі”, і це буде Дзен, що світиться проникливістю і мудрістю. Однак усе залежатиме від розуму того, хто користується подібним пристроєм, і якщо ви знаходитеся на такому рівні, то ми можемо тільки шанобливо вклонитися вам. А всім иншим піде на користь мандрівка в гори по джерельну воду чи довга подорож лісами у пошуках чайного листя.

Нам треба буде попрактикуватися наповнювати своє життя Дзеном, доведеться попрацювати над святкуванням звичайного. А з чого краще починати, як не зі свого чаю? Чому б і не сходити до річки поблизу якось недільним ранком і не набрати спокійно й уважно бутель води для чаю на наступний тиждень? А, можливо, варто спробувати повикладати вугілля в жаровні й неспішно насолодитися тим, як закипатиме вода? Термін “Тяною” означає саме це: “гаряча вода для чаю”. Спробуйте сповільнитися і посидіти в медитації, поки вона закипатиме. Дійсно, послухайте її пісню, як вона видовжується до тиші, дихайте й тим самим підготуйте спокійну незворушність, що невдовзі зіллється з життям, як тільки ваше дійство почнеться. Вся сутність чайної церемонії, формальна вона чи ні, полягає в тому, щоби зігріти трохи води для чаю; і якщо ми зможемо привнести часточку пошани до цієї дії, то, уявіть, наскільки яскравіше заясніють оця чаша, чашка чи то кухоль з чаєм.

Так багато з того, що ми робимо в своєму житті, є недбалим і недоречним. То чому ж нам не заварити чай як слід? Немов ті безсмертні алхіміки, що змішували еліксир життя на одній з гір стародавнього Китаю, чому би нам не зробити його з увагою до всіх елементів – з любов’ю до води, яку самі набирали, з вогнем, який підтримували, зосереджено, з чуйною уважністю до кожної окремої деталі, що завершується, досягає найвищої точки в цьому дивовижному ковткові, після того як ми зібрали все в одне ціле. Це Самадгі, відтворене в чаї.

Рікю вважав Пошану однією з “чотирьох чеснот Чаю”. Иншими були Спокій, Чистота й Гармонія. Знайшовши спосіб ушановувати Чай і момент його пиття, ми тим самим довершуємо його, а він сповнює нас. Ось у чому різниця між чайною церемонією і питтям чаю в пакетиках з пластикового кухлика. Церемоніяльности їй надає не релігійність, "Буддизм” чи якісь співи давніми мовами в проміжках між сьорбанням. Чай церемоніяльний, тому що ми робимо його священним – ми підносимо його. А якщо Чай, то чому не життя?

Немає нічого такого, що би ще хотілося чи чого би бракувало – ми все зробили як слід. Воду було набрано з увагою, вугілля викладалося майстерно й з відданістю. Що нам тоді лишається, як не слухати “шум вітру в соснах”, коли закипає вода?.. Коли ви розчищуєте місце для звичайного моменту, щоби сяяти в пошані, усвідомленні й довершеності, це стає моментом просвітління – це стає Дзеном.

Шлях чаю –
Ним ідіть, він вглиб вас поведе щораз.
Мов нескінченнії поля Мусаші,
Де найясніший місяць,
Його глибини надять далі нас.

– Рікансаї –

 

З книги Ву Де "Дзен і Чай одного смаку"
Перекладено спеціяльно для TeaHut.com.ua

teakettle

Messenger