Знайомство з чайними майстрами Японії.

Сен-но Рікю (1522-1591 рр.)

Аарон Фішер (Ву Де)

Якщо чайна церемонія в Японії була посаджена й вирощена молодим деревцем Мурата Дзюко та Такено Дзьоо, то вона досягла своєї повної висоти й розпустила славну зелену крону під опікою Рікю. Саме він удосконалив і надав традиції чяною її остаточної форми, як у художньому, так і у філософському сенсі. Більша частина простоти вабі, яку Чадзіни практикували до часів Рікю, поширилася далі, до свого природного завершення. Він також додав останні кілька філософських кроків, на які Дзюко й Дзьоо натякали, однак ніколи не робили явно. Дзьоо відійшов від чаю в кабінеті (стиль шоїн) та його зосереджености на поведінці, натомість просуваючи вабі й погляд усередину себе під час пиття. Він, зрештою, залишив посаду й присвятив себе спокійному життю в чаї та спілкуванню з Природою, проте саме його учень Рікю перетворив чайну церемонію із засобу виховання манер і суспільного порозуміння з випадковим потенціялом трансцендентности та інтелектуального прозріння на суто духовний процес, де кожен крок по «росистій стежці (родзі)» мав бути кроком мудрости.

Рікю народився в Імаїчі, Сакаї, що в провінції Ідзумі, десь у 1522 році. Його батько, Танака Йохей, був заможним торговцем рибою, а також членом місцевої ради. Як і його попередники, молодий Рікю рано проявив духовні нахили й вивчав Дзен у Дайтокудзі, де взяв ім’я Соекі, яке використовував протягом більшої частини свого дорослого життя. Ім’я «Рікю», яке залишилося в історії, було дано йому значно пізніше, коли його володар Хідейоші захотів подати чай імператору, а Рікю довелося тимчасово прийняти сан, щоби бути присутнім на церемонії, оскільки простолюдини не мали перебувати в присутності імператора.

Рікю почав навчатися чаю у віці вісімнадцяти років під керівництвом Кітамукі Дочіна, який практикував стиль чаювання «Хіґашіяма». Його вчитель написав листа до Дзьоо, у якому зазначив, що хлопець був талановитим і часто ініціював дуже провокативні розмови про чай. Зацікавлений, Дзьоо запросив того на чай. Він швидко став одним із його улюблених учнів, поєднуючи те, чого він навчився в обох традиціях, щоби підняти чайну церемонію до її вершин.

У 1570 році Рікю зустрівся з даймьо Ода Нобунаґою і подавав йому чай. Володар був настільки вражений чаєм і естетикою Рікю, що призначив його офіційним «чайним радником» у складі групи з трьох осіб, до якої також входили Сокю і Соґю. Вони не тільки навчали даймьо готувати чай, а й допомагали йому знаходити та оцінювати антикваріат, проєктувати чайні кімнати й організовувати церемонії для гостей і високопоставлених осіб.

Пізніше, коли Хідейоші став наступником Нобунаґи, троє продовжили обіймати свої посади. Хідейоші проголосив їх «чайними майстрами» країни. Однак із часом вплив Сокю і Соґю зменшився, оскільки новий даймьо налагодив міцний зв’язок із Рікю, що стало одним із найцікавіших випадків у історії Японії. Сокю, фактично, пізніше був вигнаний із відрізаними вухами й носом за те, що виступив проти даймьо та подавав чай иншому даймьо, якого Хідейоші вважав за ворога.

Хідейоші народився в 1536 році в бідній родині. Кажуть, що в нього було два великі пальці на правій руці, і він не ампутував другий, як це часто робили в ті часи. У молодому віці він вступив до храму як послушник, проте був занадто амбітним і світським і незабаром пішов у пошуках пригод. Після деяких мандрів він приєднався до клану Нобунаґи як служник низького рангу. Він піднявся до посади «носія сандалій» і був присутній у битві при Окехадзамі в 1560 році, де Нобунаґа переміг Йосімото й став одним із наймогутніших даймьо в усій Японії. Мабуть, молодий слуга завоював свою репутацію саме в той час, оскільки після цього він швидко піднявся в силі й званні. Допомігши своєму володареві укласти кілька важливих угод, він отримав командування полком військ. У 1570 році Хідейоші привів свої війська до перемоги в битві при Анеґаві, і Нобунаґа зробив його даймьо трьох провінцій. Потім, у 1582 році, Нобунаґа та його син були вбиті, а Хідейоші піднявся до влади й упливу, зрештою ставши наступником свого володаря. Він продовжив об’єднувати більшу частину Японії, тим самим поклавши кінець періоду Сенґоку. Хідейоші розпочав будівництво легендарного замку Осака, а пізніше — величного палацу Дзюракудай для розваги імператора. Він прагнув стати шьоґуном, хоча імператор ніколи б не надав йому цього титулу. Натомість йому запропонували посаду регента.

Хідейоші багато в чому був протилежністю свого вчителя чайної церемонії Рікю. Піднявшись із нижчого класу до вищого, із бідности до багатства, він часто був грубим і не мав тієї витончености, яку, здавалося, утілював Рікю. Контраст між амбіціями та політикою даймьо й духовною простотою його вчителя чайної церемонії добре відображений у фільмі Хіроші Тешіґахари «Рікю» 1989 року, у якому вчитель чайної церемонії зображений як спокійний, схожий на ченця літній чоловік, а даймьо — як екстравагантна, агресивна й гіперактивна жорстока людина. Хоча фільм, можливо, і перебільшує їхні відмінності, жодних сумнівів, між цими двома чоловіками існувала динаміка, спричинена їхньою дуже різною природою.

Рікю підняв простоту й урівноваженість вабі на щабель вище за «прекрасного коня, прив’язаного до солом’яної хатини». До нього це означало, частково, поєднання вишуканого антикварного чайного посуду з простим, сільським оточенням і естетикою. Проте Рікю інтерпретував прекрасного коня як символ духу чадзінів (чайних людей), який не мав нічого спільного з посудом або прикрасами чайної кімнати. Иншими словами, це був дух практиків, благородний і величний навіть у найскромнішому оточенні.

Рікю також підтримував місцевих гончарів у створенні чорних чаш раку й сам зробив чайну кімнату меншою і ще простакуватішою, використовуючи найпростіші матеріали для всього, від стін і колон до чайного посуду й квіткових прикрас, які він часто вирізав з бамбука власноруч. Хідейоші, з иншого боку, побудував легендарну золоту чайну кімнату, у якій все було або з чистого золота, або позолочене. Саме там він подавав чай панівному імператору Ґо Йодзею. Важко по-справжньому зрозуміти роль, яку ці два чоловіки відігравали в житті один одного. Чи подобався Рікю престиж і зарплатня, які забезпечувала йому його посада? Безсумнівно, завдяки цьому він мав доступ до найкращого чаю та чайного посуду. Звичайно, він часто сварив своїх учнів за те, що вони зосереджувалися на фінансовій вартості чайного посуду, стверджуючи, що його цінність полягає лише в його красі й функціональності. Якщо він дозволяє готувати чудовий чай, то це скарб, і якщо ви передасте його своїм нащадкам, то він також стане дорогим антикваріатом, яким захоплюються чайні любителі, часто стверджував він. Проте сам він мав кілька скарбів. Можливо, він хотів служити своїй країні та своєму володареві? Можливо, він розглядав свою посаду як обов’язок і службу, иноді м’яко, иноді суворо виправляючи розуміння незрілих даймьо й тим самим ведучи свою країну до світлого майбутнього? Таку точку зору висловлює Тешіґахара у своєму фільмі, що естетика мистецтва суперечила політиці того часу. Якби це було правдою, то Сен Рікю знайшов би справжню дружбу зі своїм сучасником Мікеланджело, якби той подорожував так далеко. Він теж постійно боровся за художню свободу від політичного середовища, у якому опинився, змушений малювати фреску за фрескою для пап, коли він хотів лише різьбити камінь. Чи Рікю також хотів покинути країну чи піти в манастир і пити чай у тиші? Або він все ще, принаймні частково, був прив’язаний до Світу Праху й переваг, які надавала його посада при дворі даймьо?

У фільмі «Рікю» є дуже значуща сцена, у якій він і вигнаний Сокю обговорюють золоту чайну кімнату Хідейоші. Сокю зневажливо відгукується про вородаря і стверджує, що той зовсім не розуміє чай, перетворюючи його на кричуще, показне демонстрування багатства, а не прояв унутрішньої краси учасниками дійства. Рікю ввічливо виправляє його, кажучи: «Дивно, та я бачу в ній (золотій чайній кімнаті) тиху красу. Ніби моя душа підноситься до кращого світу, коли я перебуваю там». Потім він пояснює, що Сокю надто зосереджений на вартості золота, відкидаючи його просто тому, що воно дороге, що рівнозначно жадобі до нього через його цінність. Ми втрачаємо Шлях, шукаючи лише дорогі антикварні предмети, рівно як і коли не визнаємо їхньої краси лише через те, що вони нам не по кишені, і тоді ми намагаємося культивувати простоту. Иншими словами, фінансова цінність не повинна мати значення – удавана бідність є такою ж показною.

Коли робиш ковток
Із чаші зі збитим чаєм,
Там, усередині неї,
Відбивається чітко в її глибині
Неба блакить і сизуватість моря.

– СЕН НО РІКЮ
(переклад А.Л. Седлера)

У невербальних ученнях чай Рікю часто передавався так проникливо, як це завжди буває у будь-якого справжнього майстра. Існує дві різні версії його «вечірки квітів», одна з яких стосується самого Хідейоші, а инша – одного з його друзів. Перша здається глибшою, оскільки вона ще більше контрастує з двома персонажами, і саме тому стала початком фільму: почувши, що квіти в саду Рікю цього року були особливо гарними, навіть кращими, ніж у палаці, даймьо сам запросив себе на огляд і чаювання до нього наступного ранку. Та коли він прибув рано наступного дня, то побачив, що сад був повністю порожній – усі квіти зірвані. Розлючений, даймьо попрямував до чайної кімнати й увійшов до неї. Однак перш ніж він устиг насварити свого вчителя, він підвів очі й побачив у ніші чудову вазу з найпрекраснішими квітами, які тільки могли бути в саду. Він усміхнувся, розуміючи, що щойно отримав глибокий урок. Можна тільки уявити, як чай смакував після цього.

Якось Сен Рікю без попередження завітав до одного зі своїх старших учнів, коли той займався садівництвом. Не збентежений тим, що не встигнув підготуватися, учень по дорозі до чайної кімнати побіжно зірвав квітку хризантеми й обережно поклав її в токонома. Учень і майстер насолоджувалися спокійною годиною чаювання без удаваної скромности чи будь-якого підлещування. По закінченню Рікю сказав, що учень його більше не є учнем, адже той усвідомив, що Шлях чаю – це не перелік того, що можна й що не можна робити.

Існує ще одна історія, пов’язана зі знаменитим каліграфічним сувоєм «Тае Муґура». Він належав багатому чадзіну на ім’я Хісахіде, який не міг розлучитися з ним, хоча йому часто пропонували за нього дуже великі гроші. Проте зворушений глибоким розумінням чаю Рікю, він подарував його йому. Рікю був у захваті й стверджував багатьом друзям, що це його найцінніше надбання. Одного дня він запросив Сокю на чай і повісив сувій у ніші (токонома). Судячи з усього, Сокю ніколи раніше не бачив цього сувою і був настільки вражений його красою та поетичністю, що знепритомнів і повернувся додому, навіть не випивши чаю. Рікю не тільки відчув себе винуватим, а й зрозумів, що враження, яке справив цей сувій, не відповідало Шляху чаю, і наступного дня подарував його Сокю.

На службі Рікю допомагав своєму володареві Хідейоші готувати чай за різних обставин. Він розробив йому золоту чайну кімнату й допомагав подавати чай імператорові. І, як ми вже згадували вище, саме тоді він отримав ім’я «Рікю», під яким він так чи инакше увійшов у історію. Хідейоші був великим шанувальником чаю і навіть брав із собою чайне начиння на поле бою. Він також приймав у своєму замку та палаці инших самураїв, високопоставлених осіб і навіть іноземних чиновників, а Рікю був відповідальним за організацію всіх цих заходів. У 1587 році Хідейоші влаштував своє знамените «чаювання» на полях Кітано, на яке, як він наполягав, мали прийти всі любителі чаю в країні, инакше б вони більше ніколи не мали змоги займатися чайною церемонією. Він виставив на огляд усе своє дорогоцінне начиння, і були збудовані сотні хатинок, щоби разом пити чай, більшість із яких знову-таки контролював Рікю. Запросили людей усіх соціяльних класів, без винятку, навіть якщо вони могли принести лише «цебро для води», як пропонувалося в публічному оголошенні. Без сумніву, це також відбувалося завдяки впливу Рікю.

Хоч і невидиме,
Та слід його змести
Своїм активним віником –
Той бруд, що завжди липне
До нечистого людського серця.

– СЕН НО РІКЮ
(переклад А.Л. Седлера)

Однією з найбільших інновацій, які Рікю запровадив у чайній кімнаті й саду, був так званий «вхід, крізь який потрібно проповзати (нідзірігучі)». Цей невеликий лаз змушує всіх, хто заходить до чайної кімнати, нахилитися і повзти навколішки. Мабуть Рікю перейняв цю ідею, побачивши подібні входи в хатинах рибалок. Задум полягав у тому, щоби чайна кімната стала місцем без соціальних відмінностей – і принц, і жебрак були рівними перед Листям і повинні були входити на руках і колінах, ніхто не був кращим за инших. Самураї також лишали свої мечі зовні. Таким чином, усі класовість, багатство та будь-які инші відмінності між людьми були зметені, як прах цього світу. Навіть іноземцям дозволялося долучитись. Рікю писав, що «не тільки японці, а й люди з материка можуть приєднатись, якщо їхні серця налаштовані на сукі» (перекл. Діксона Морріса). «Сукі» означає любов до чаю, иншими словами, пристрасть. Часто це також натякало на прагнення осягнути Дао, про що, імовірно, і мовив Рікю.

У країні з такими жорсткими соціяльними відмінностями та суворішими правилами поведінки й манерами, які стосуються класів, ніж у більшості инших культур, цей ідеал був не тільки глибоким, а й, можливо, у багатьох відношеннях катарсичним. Для Хідейоші та инших самураїв це мабуть було певним полегшенням – приходити до чайної кімнати й скидати з себе всю вишколену удаваність звичайного соціяльного спілкування. Звичайно, Рікю хотів, щоб урок був глибшим, щоби відмінності зникали не тільки під час години перепочинку, а й у медитативній тиші та мудрості.

Хоч витираєш руки ти
Й стираєш пил і бруд
Із чайного начиння,
Заради чого вся ця метушня,
Як серце досі залишається нечистим?

– СЕН НО РІКЮ
(переклад А.Л. Седлера)

Рікю також запровадив кілька инших нововведень для чайної кімнати, посуду, саду й навіть методології чяною. Хоч після нього були й инші відомі майстри, такі як його знамениті учні Еншу, Орібе та ще п’ятеро з «Семи чайних мудреців», усі вони шукали в нього порад. Пізніше, після його смерти, у Японії розвинулися дві основні школи чаю, що існують і донині. Одна з них, Урасенке, досі веде свій родовід від Рікю.

Учення Рікю були здебільшого записані у віршах та в знаменитій книзі «Нампороку» – переліку його висловлювань про чай. Кажуть, коли стиль чаювання «трав’яна хатина», якого навчав Рікю, набув своєї популярности, а книга «Нампороку» розповсюдилася, то багато людей почали вважати практику чяною навіть більш чистою і святою за ту, що існувала в храмах.

У історичних хроніках наведено багато причин, чому відмінності характерів Хідейоші та Рікю врешті-решт зіткнулися остаточно. Дехто каже, що Рікю завжди був балакуном і філософом і через суперечки нажив собі ворогів у палаці. Инші стверджують, що до нього неприязно ставилися ті, хто заздрив прихильності Хідейоші до майстра і тому, як той зважував на його думку, адже є свідчення, що даймьо часто радився з Рікю і в питаннях державного значення. Ще одне пояснення полягає в тому, що Хідейоші якось побачив на вулиці овдовілу сестру Рікю і знайшов її дуже привабливою. Пізніше, дізнавшись про її особу, він просив Рікю допомогти йому познайомитися з нею із наміром зробити її наложницею. Імовірно, що Рікю відмовився і тим самим віддалився від даймьо. Яка б із цих версій не була правдивою, вочевидь, що їхні стосунки з часом ставали дедалі напруженішими. Із його творів та описів, наданих иншими, можна зробити висновок, що Рікю був прямолінійною людиною, яка часто готова була говорити правду за будь-яку ціну. Він також був художником, готовим ризикувати та творити з душею, незважаючи на те, що світ думав про його твори.

Суперечка досягла апогею, коли Рікю пожертвував велику суму грошей на будівництво нових воріт у дзенському храмі Дайтокудзі. Настоятель храму, який дуже поважав чайного майстра, вирішив установити дерев’яну статую Рікю, який стояв у сандалях і тримав посох, дивлячись на небосхил. Хідейоші був розлючений, оскільки це означало, що він сам і всі инші високопоставлені особи, які відвідували храм, повинні були пройти під ногами статуї Рікю, коли входили. Рікю був негайно видворений до свого рідного міста Сакаї.

Потім, приблизно через тиждень, у лютому 1592* року, Хідейоші повідомив, що Рікю має померти, змусивши його вчинити ритуальне самогубство (сеппуку). Після цього Хідейоші наказав знищити дерев’яну статую і виставити голову Рікю на загальний огляд.

Смерть Рікю була предметом нескінченних дискусій серед вчених-японознавців, а також любителів чаю. Вона ще яскравіше висвітлила життя чайного майстра, надавши його спадщині значно більшої гостроти, ніж це було б, якби все закінчилось инакше. Його сім’я була помилувана незабаром після його смерти, і це свідчить про те, що Хідейоші пошкодував про своє рішення. Рікю в останній раз приготував чай, випив його в тиші, а потім склав два смертні вірші, як це прийнято в Японії. Один із них звучить так:

Людське життя занадто швидкоплинне,
Оточене постійно небезпекою.
І навіть не здогадуємось ми
Про цей жаданий досконалий меч,
Що відсікає усіх Будд разом.

– СЕН НО РІКЮ

Більшість учених сходяться на думці, що Рікю міг уникнути такої долі, якби звернувся до даймьо та попросив пробачити його, однак тоді він не був би тим майстром, яким був. Рікю ніколи не схиляв голови й не був покірним перед тими, кого образив, завжди залишаючись вірним собі. У фільмі «Рікю» натякається, що він спочатку образив Хідейоші, висловивши думку, що його запланована кампанія із завоювання Китаю не є гарною ідеєю. Він, напевно, розумів, якою ціною для країни обернеться цей марний похід, і що він був мотивований лише особистою жадібністю і жагою до влади. Можливо, Рікю і запам’ятався всім саме таким — безкомпромісним у своїх переконаннях. Мені подобається думати, що він був тим майстром, який не боявся смерти чи будь-якого иншого покарання, якщо це означало підкорятися тому, що не було правдою. Я також упевнений, що він сказав би, що саме «Листя» навчило його бути таким.

Майстер Рікю назавжди змінив чай у Японії. У «Нотатках слів Рікю», написаних учнями після його смерти, залишилися його роздуми про чайне майбутнє: він хвилювався, що невелика чайна кімната, яку він створив, буде замінена набагато більшою залою, розрахованою на велику авдиторію. Він казав, що коли чай стане доступним для широкого загалу, то буде піддаватися недбальству й вульгаризації, можливо, назавжди втративши свій дух. Хоча деякі з цих побоювань збулися після смерти Рікю, у кінці цього вчення є уривок, де він промовляє: «На Шляху Чаю також з’являться люди з істинним розумінням, і вони неодмінно відчують і поділять прагнення, яке ми з вами зберігали. Якщо така людина подасть мені чашу з чаєм – навіть якщо минуть сотні років – це зволожить мої кістки. Хіба мій покійний дух не зрадіє, прийнявши її? Я неодмінно стану духом-охоронцем Шляху Чаю (перекл. Денніса Хіроти)». Багато в чому Рікю став однією з легендарних постатей, які охороняють Шлях Чаю.

Рікю часто говорив, що коли ми вступаємо на «росисту стежку (родзі)», то залишаємо позаду світ і всі прояви свого еґо, стаючи буддами. Ми сідаємо за чай як одне ціле. Із повагою до цього та того натхнення, яке він залишив по собі, маємо дійсно наповнити чашу для Рікю, як він пропонував, із надією, що це зволожить його кістки й запросить його дух до наших чайних кімнат, адже його присутність може тільки вшанувати і нас, і наш чай.

* У більшости джерел усе ж датою смерти Рікю зазначено 1591 рік (прим. перекл.)

Оригінал статті взято з книги Ву Де «Шлях Чаю»

Українською перекладено спеціяльно для TeaHut.com.ua