Еволюція тецубінів.

Лян Дзюнь Джі

У Японії в середині 1800-х рр. чаювання сенча в столиці Кіото регулювалося наступними трьома принципами:

1. “Чай науковців” або “бундзінчя” (bunjincha, 文人茶) відображав культурний спосіб життя тих, хто його пив, і характеризувався розслабленою, нескладною та індивідуальною атмосферою.

2. “Чай простолюдинів” або “дзокудзінчя” (zokujincha, 俗人茶) став популярним серед простих людей у містах і був більш стандартизованим за стилем. Це і є справжня японська чайна церемонія або “чя-но-ю” (“вода для чаю”) чи “чядо” (“Шлях Чаю”).

3. “Чай для мас” поділяв деякі характеристики “чаю науковців”, оскільки був невимушеною методою і не був особливо стандартизованим, але він також привернув увагу широкої громадськости, набувши популярности в 19 ст., і став продовженням традиції “чаю науковців” серед простих людей.

Приблизно з 1850 р. популярність методи “чаю науковців” стала стрімко спадати, і по всій Японії поступово розвинулося чаювання з використанням нових способів заварювання. Стиль чаю сенча використовували для розважання гостей, для чого брали листя високого ґатунку та дорогий посуд. Він був дуже ефективним у сприянні соціальній взаємодії – чудово підходив для підігрівання дискусії і міг створити життєрадісну атмосферу під час подальшої бесіди. Цю методу чаювання можна розглядати як відродження раннього стилю “чаю науковців”.

На хвилі цього нового відродження “чаю науковців” японські тецубіни також стали відігравати все важливішу роль. Прийом поважних гостей, дегустація чудових чаїв, використання коштовного чайного посуду – усі ці ситуації природно вимагали вишуканішого чавунного чайника. З’явився попит на чавунні чайники, які були досконалішими в усіх аспектах, а ще накопичення технічних знань протягом багатьох років – і результатом став стрибок у загальному рівні якости виробництва.

Тецубін – невеликий чавунний чайник для води, який за формою нагадує чайник для заварювання, із вигнутим носиком, спрямованим догори (носик для звичайного використання), і ручкою у вигляді обруча, що перетинає верхню частину чайника. У середньому вони мають висоту близько десяти сантиметрів (не враховуючи ручку) і зазвичай не перевищують тринадцяти сантиметрів. Уперше тецубіни з’явилися в Японії близько 1800 р., проте задля кращого розуміння розвитку чавунних чайників ми повинні простежити їхнє походження ще глибше, до побутового начиння, яке було у вжитку до 1750 р..

Походження тецубінів

Для обговорення походження тецубінів ми можемо розглянути дві основні групи посуду: одна з них – це ранні прототипи, а инша – їхні попередники. І ті, і инші відіграли певну роль у розвитку тецубінів, які природним чином виросли з цих тенденцій. Нижче ми обговоримо кожну з них по черзі.

РАННІ ПРОТОТИПИ

Близько 1750 р. цей тип чайників почав масово з’являтися в Японії. За формою вони дуже схожі на тецубіни. Зважаючи на форму, матеріял і методи виготовлення глиняних чайників і чайників доби Дзьомон (Jōmon), дуже ймовірно, що ливарники, які виготовляли перші тецубіни, використовували ці прототипи як зразок для наслідування.

Кераміка Дзьомон (“мотузковий візерунок”)

Глечики Дзьомон мали класичну форму чайника. Вони виготовлялися з неглазурованої гончарної глини в стародавній Японії. Вважається, що найдавніші глечики, знайдені в Японії, датуються пізнім періодом Дзьомон (2000-200 рр. до н.е.). Вони являли собою ранню форму класичного чайника для заварювання зі сферичним корпусом і прикріпленими до нього ручкою у формі моста та носиком. На той час культура чаювання ще не поширилася з Китаю до Японії, тому вони, імовірно, використовувалися для заварювання трав’яних цілющих зборів. У Китаї, Японії та Кореї заварювання ліків у неглазурованих глиняних чайниках є дуже давньою методою, яка використовується і донині. У добу Ямато неглазуровані глиняні глечики з мотузковим візерунком, що називалися “глиняними майстровими”, поступово еволюціонували до форми, яка дуже нагадувала кераміку. Дещо з цих “глиняних майстрових чайників” дивовижно схоже на сучасні вироби. Деякі з них мають сліди кіптяви, з чого можна зробити висновок, що вони, імовірно, використовувалися як посуд для води. Глечики Дзьомон – найдавніший стиль стародавніх глиняних чайників, і в Японії вони вважаються найпершим поколінням у цій лінійці. (Нижче, а також у попередній статті, показано тецубіни, засновані на цьому стилі).

Кама (казани)

Походження цього типу посуду для води можна простежити до звичаїв пиття пресованого чаю в Китаї часів династії Тан. Уперше кама з’явилися в Японії в період Нара (645-781 рр. н.е.). Від побутового глиняного посуду, який використовувався виключно для зберігання гарячої води, вони еволюціонували й стали застовуватися для кількох різних цілей. Наприклад, у Японії 11 ст. люди використовували цей тип посуду для води щодня, тобто вони не були виготовлені виключно для чаювань. Коли в Японії з’явився порошковий чай (матча), казани для окропу все ще вважалися кухонним приладдям. На кухні був баняк для миття столового приладдя, який використовували для запобігання задимленню, прикриваючи полум’я вугілля, і для підвищення вологости в посушливі місяці. Його ставили на глиняну кухонну плиту. Ці ранні зразки мали традиційний стиль, який згодом став прототипом японських казанів для чайної церемонії пізнього періоду. Існує кілька розписаних сувоїв 13 ст., які вказують на те, що практика чаювання була добре поширена в той час, але все ще проводилася на кухні.

У середині 14 ст. чайні звичаї вже зазнали певних змін, і місце чаювання перемістилося з кухні до коридору (між кухнею та загальною кімнатою). Казан, який використовували для кип’ятіння води, мав бортик, що проходив навколо корпусу горщика, і ставився на плиту в коридорі. У нього була кришка й кільця з обох боків, що дозволяло підвішувати його над плитою на ланцюжку. У цей час подібні казани використовували виключно для кип’ятіння води. Після закипання її переливали в инший глечик. Отже, функція посуду для зігрівання води дуже відрізнялася від його функції в чайних церемоніях пізніших часів.

Вважається, що Асія (Ashiya) була первісним місцем розташування мануфактур із виробництва посуду для зігрівання води. Другий центр розвинувся пізніше в Едо (сучасний Токіо) в регіоні Канто на сході Японії. Згідно з “Камасі” (“Майстри кама”), написаною Нісімурою Дойя в 1700 р., найдавніші казани з Асії датуються п’ятсотлітнім віком, а кама з регіону Канто приблизно чотириста років.

Після поширення чаю в період Хіґасіяма (1435-1490 рр.) використання цього типу казанів уже не обмежувалося лише кип’ятінням води для приготування їжі, і їх також стали широко вживати й на чайних церемоніях. Сен-но Рікю (1521-1591 рр.), ключова фігура в історії японського чайного дійства, мав величезний вплив на зовнішній вигляд цих кама, оскільки він навчив ливарників виливати їх за своїм власним стилем. До періоду Рікю спеціальні глечики для зберігання чайного настою стали поступово зникати. У той же час у Кіото почали з’являтися мануфактури з виробництва казанів, а їхні виробники в цьому районі сформували торговельну асоціацію. Інтерес людей до чаю став значно зростати на початку періоду Едо (1600-1868 рр.), і кіотські виробники казанів почали відігравати важливу роль у цій тенденції.

Близько 1600 р. три місця прославилися своїми баняками: Першим було місто Асія в провінції Чікудзен (сучасна префектура Фукуока), де виробляли так званий “старий посуд Асія”. Другий регіон включав Сімоцуке і Тенмьо (сучасне місто Сано, префектура Точіґі), де виробляли тип казана, який називали “старим посудом Тенмьо”. Третім був Кіото, де виробляли чайники стилю “старого кіотського посуду”. Нижче ми розглянемо розвиток кожного з цих регіонів.

Асія

Ранню історію виробників посуду для води з Асії важко відстежити, проте є два фактори, які, безумовно, мали значний вплив. Саме місто Асія, розташоване на заході острова Кюсю, знаходилося дуже близько до материка, а отже, трафік до та з нього був доволі жвавим. Сліди сирого заліза не обмежуються епохою Кофун (250-537 рр. н.е.); на початку воно надходило з Китаю через Корейський півострів, а пізніше потрапляло через прямі зв’язки між Кюсю та Китаєм.

Аcія мала власні ресурси заліза. Уздовж узбережжя на пляжах можна було знайти багаті на нього піски, а поруч із пляжами були великі ліси, що давали вуглець, незамінний ресурс для виробництва чавуну. До періоду Камакура (1158-1332 рр.) в районі Фукуока виготовляли різні види залізного приладдя, такого, приміром, як кухонні казани та зброя. Період після війни Ґенпей приніс мир і стабільність місцевому населенню, що дозволило людям переключити свою увагу на виготовлення посуду.

На початку 16 ст. промисловість була на підйомі. Ранні чайники з Асії були змодельовані за формою китайських. Старі асійські чайники характеризувалися стійкими широкими контурами. Пізніше деякі новіші версії були вдосконалені за рахунок додавання фланця, який виступав (у японській мові вони називаються “хане” або “пір’я”). Подібні фланці, імовірно, походять від металевих кілець, що прикрашали казани часів китайської династії Хань (206 р. до н.е.-220 р. н.е.).

Окрім посуду для води, виготовленого в самій Асії, було також багато виробів і з инших частин Японії, таких як Ечідзен, Хідзен, Ісе, Харіма, Хаката, Івамі, Тенмьо та Одавара. Казани з цих регіонів за кольором та дизайном імітували посуд Асія. Вважається, що виробництво посуду в Асія занепало в період Азучі-Момояма (1573-1599 рр.) та повністю зникло до 1625 р. Це було тісно пов’язано зі стрімким зростанням популярности кіотського посуду.

Тенмьо

Тенмьо, сучасне місто Сано, стало одним із традиційних місць народження посуду для зігрівання води, значною мірою завдяки практичности та географії. У 940 р. лідер повстанців Тайра-но Масакадо завоював низку міст і провінцій у регіоні Канто, але врешті-решт зазнав поразки від Фудзівара-но Хідесато.

Раптове піднесення Тайра-но Масакадо привабило багатьох ливарників із провінції Кавачі, що між Кіото та Осакою, які зібралися в місті Асікаґа на південному заході сучасної префектури Точіґі, щоби виготовляти зброю; вони були наступниками корейських ремісників. Вважається, що чайники в корейському стилі спочатку були створені за зразком чайників Тенмьо. Ці чайники відрізняються трьома ніжками, як і ранні чайники Тенмьо. Вони характеризуються простотою, відсутністю будь-якого особливого декору та відносно високими носиками, чим привернули до себе велику увагу в Японії.

Кіото

Наґоші Шічіро (Nagoshi Shichiro), нащадок клану Наґоші в 5-му поколінні, був, мабуть, найвідомішим виробником казанів у Кіото свого часу. На початку 16 ст. в районі Сандзьо в Кіото була створена спілка виробників посуду для води, і казани й чайники, що вироблялися в цьому районі, стали називатися кіотськими. Кіотські чайники почали виготовляти з використанням техніки “випалу наскрізь”, яка передбачає поміщення казана назад у вогонь після того, як він був відлитий, а потім обробку його твердою щіткою, щоби вирівняти поверхню та надати їй привабливого блиску. У той же час, щоби досягти старовинного вигляду, були виготовлені перші казани без хане (фланця) по боках.

Кіотській посуд для води став дуже відомим у 16 ст. й привернув увагу багатьох ливарників до цього регіону. Асоціація його виробників зросла з восьми членів у 1583 р. до шістдесяти семи у 1602 р. У останнє десятиліття 16 ст. Японія вступила в період миру, і попит на баняки швидко став зростати. Замовлення з Кіото несподівано почали надходити до Асії та Сано. Через незручності, спричинені відстанню між цими двома містами, багато ливарників з Асії були заохочені мігрувати до Кіото. Ця тенденція призвела до занепаду виробництва посуду для води в Асії та Сано.

Володіння Нанбу на північному сході Японії (сучасна префектура Івате) займають унікальне місце в історії японської металургійної промисловости. Окрім можливости транспортування товарів річкою, сире залізо було знайдено в Кітаґаві, усього за двадцять кілометрів від південно-західної частини регіону. Русло річки, що містить магнітне залізо, розташоване лише за десять кілометрів від порту Камаїсі, є найбільшим подібним регіоном у всій країні.

Рання історія цього регіону розкриває зв’язок між видобутком золота та технологією обробки заліза у володіннях Нанбу. Територія даймьо Нанбу мала доступ до золотих копалень, що робило її чудовим місцем не лише тому, що нова технологія видобутку приносила більше багатства, а ще й через те, що обробка заліза ставала все більш важливою для війни. Ще однією важливою причиною було те, що португальці почали ввозити до Японії мушкети, а в добу Ейроку (1558-1570 рр.) вони розпочали виробництво зброї в Нанбу за підтримки китайських майстрів. Ці ремісництво й технологія з часом розвивалися, що призвело до появи неймовірного чайного начиння, ваз для квітів і тецубінів.

Вважається, що чайники Нанбу вперше були виготовлені в 1659 р. Було дві основні причини їхньої популярности: перша полягає в тому, що перший тецубін був виготовлений в Нанбу, а друга – у Нанбу продовжували вдосконалювати дизайн тецубінів і зробили їх відомими по всій Японії. Через це погляди людей були прикуті до цього регіону, а індустрія чайників розросталася з кожним днем. У цей період з’явилася важлива постать: Коідзумі Нідзаемон (з третього покоління клану Коідзумі), якого багато хто вважає винахідником тецубіну. Родина Коідзумі з покоління в покоління займалася виготовленням посуду для води в Кіото, разом із родинами Судзукі та Арісака вони мали дуже високий статус серед ремісників володіння Нанбу. Нижче наведені основні відомості про походження виробництва чайників Нанбу:

1625 р.: Клан Нанбу переїхав зі своїх колишніх володінь до Моріоки.

1641 р.: Підписано договір між Судзукі Нуі з Косю та даймьо Нанбу Сіґенао. Нанбу Сіґенао належав до 29-го покоління роду Нанбу й був знавцем мистецтва та чайних сувоїв.

1652-1655 рр.: Член родини Арісака з Кіото, який, за переказами, виготовляв буддійські дзвони для храму Тендай, також мав справи з двома домогосподарствами з клану Нанбу. Пізніше він підписав контракт із кланом Нанбу.

1659 р.: Виробник посуду для зігрівання води Коідзумі Ґоро, перший предок роду Коідзумі, підписав контракт із Нанбу Сіґенао. Коідзумі Ґоро був родом зі східного Кіото й виготовив перший чайник у Моріоці.

Чайники Нанбу далеко неоднорідні, а їхні характеристики тісно пов’язані з кланами Коїдзумі та Судзукі. У середині 17 ст. клан Нанбу почав наймати ливарників чавуну й покривати їхні витрати, із часом зробивши їх важливими фігурами. Моріока, у центрі північної Японії, поступово прославилася своїми чайниками. Ці чайники перетворилися на найкращі тецубіни в історії, які й досі колекціонують чайні поціновувачі.

ПОПЕРЕДНИКИ ТЕЦУБІНІВ

У той час у вжитку було багато гончарного посуду, який за формою нагадував тецубіни. Щоби задовольнити ті самі потреби у використанні, ливарники почали копіювати форму цих глечиків. Так і виникла ідея виготовлення тецубінів.

Тедоріґама (“Ручні чайники”)

Тедоріґама, або “ручні чайники”, були різновидом чайників із носиком і ручкою у формі моста. Вони виготовлялися з чавуну й зовні нагадували дуже великий чайник: маленький Тедоріґама мав приблизно таку ж місткість, як і великий тецубін. Насправді, на півночі Японії великі тецубіни використовували як своєрідні глечики для води для “ручних чайників”. Середня місткість Тедоріґама становила близько чотирьох літрів, а місткість тецубіну середнього розміру – близько третини від нього.

Перша згадка про Тедоріґама датується приблизно 1554 р. Він був виготовлений ливарником із Тенмьо, мав носик та ручку й за формою нагадував глиняний чайник. У той час подібний посуд використовувався любителями чаю для чайних церемоній. Їхній зовнішній вигляд мав характерні риси, притаманні посуду Тенмьо. (Приклад тецубіну, виконаного в цьому стилі, показано нижче.)

Чоші

Чоші – це тип чайника, який зазвичай виготовлявся з чавуну, хоча деякі з них також вироблялися з міді чи кераміки. Чавунні чоші вперше почали використовувати в період Муроматі (1392-1572 рр.). За зовнішнім виглядом вони мали кришку та ручку зверху. Їхніми відмінними рисами були горизонтальна лінія навколо корпусу та отвір зверху, а також три залізні ніжки на основі.

Глечики для води

У 16 ст. цей тип глечиків для води вже використовували під час обідів, що називалися “кайсекі” й відбувалися перед чаюванням. Їх виготовляли з поливної кераміки; особливо відомими стилями були Шіно та Орібе. Спочатку вони були виконані в стилі, який імітував чоші, і використовувалися як баночки для приправ. Ці глечики для води мають сильну схожість із деякими тецубінами.

Горщики для ліків

У 1665 р. німецький лікар Симон Паулі написав коментар, у якому засуджував надмірне вживання чаю та тютюну у Європі. Для ілюстрацій до книги він зробив малюнки китайського та японського чайного приладдя. Ці ілюстрації містили мідяні чайники з носиками та ручками. Кожен із них стояв посеред чайного сервізу на циліндричній підставці для зберігання води й був призначений для підтримування її гарячою. Це був тип портативного чайного набору, який використовувався в Японії в різних ситуаціях, наприклад, під час подорожей чи пікніків. Верхня частина цього типу горщика була дуже схожа на маленькі європейські чайники. Близько 1700 р. в Японії з’явилися мідяні глечики для води, які називали “горщиками для ліків”, але вони не були обладнані таким знімним циліндричним піддоном для води. Зазвичай їх ставили на чайник, і їхньою основною функцією було нагрівання води.

Глиняні чайники

У ранній період Едо (1600-1868 рр.) для чаю широко використовували неглазуровані глиняні чайники. Ця практика розвинулася з дійсної методи настоювання традиційної китайської трав’яної медицини. Цей спосіб здебільшого використовувався у двох великих містах Кіото та Едо (Токіо). Протягом наступних кількох століть глиняні чайники зберігали свою “чайникоподібну” форму та залишалися основним предметом посуду у звичайних домогосподарствах.

Заключні зауваження

У наші дні поширена думка, що Тедоріґама був попередником тецубіну. У “Великому японському словнику” сказано: “Форма тецубіну вказує на те, що він розвинувся з Тедоріґама. Ті ж самі люди також вважають, що Тедоріґама розвинувся з глиняного чайника”. Звичайно, схожість між Тедоріґама й тецубінами не обмежується лише їхньою формою. Матеріали, лиття заліза й техніка виготовлення також дотримуються тих самих принципів. Щодо того, який саме тип посуду є справжнім попередником тецубіну, навіть сьогодні немає однозначної відповіді.

З огляду на це, відстежувати підказки, які тецубін залишив по собі протягом історії, може бути таким же захопливим заняттям, як і дегустація витриманого чаю. Коли зі старого тецубіну м’яко здіймається пара, здається, що ви перенеслися в часи доби Сьова, щоби насолодитися чаєм і поезією з японськими митцями. Тож нехай кожен із нас поміркує над таємницею стародавнього тецубіну у власній хмарі запашної чайної пари.

Статтю було надруковано в жовтневому числі
журналу Всесвітньої Чайної Хатинки за 2019 рік.

Українською перекладено спеціяльно для TeaHut.com.ua