Дзен і Чай.

Одна чаша, один смак

Майстер Цай Їдже

Плавання до Японії

Мурата Дзюко (Murata Jukō, 村田珠光, 1423-1502 рр.), засновник японського чяною (chanoyu), Шляху чаю, навчався в Іккю. Зі свого боку, Іккю був багатогранною та ексцентричною особистістю, і він дуже любив “чорнильний скарб”, написаний його прямим предком Юаньву Кецінєм. Іккю цінував інку Юаньву, а його учень Мурата Дзюко отримав прозріння, читаючи його: “У практиці Дзену немає нічого особливого.” Практика Дзену лежить у площині повсякденного життя. Для чадзіна це означає, що вона існує в самому чайному напої, тому немає потреби шукати її деінде – саме в цьому полягає досвід “Дзен і Чай одного смаку”. Коли Мурата Дзюко вперше розробив теорії, на які спирається японський Шлях Чаю, він одночасно створив і його церемоніяльну практику. Мурата Дзюко залишався глибоко прив’язаним до інки Юаньву до кінця свого життя, залишивши заповіт, у якому мовиться: “Під час буддійської церемонії на річницю смерті моєї, будь ласка, не забудьте виставити “Інку, подаровану Юаньву” та принесіть чайницю з порошковим чаєм, щоби чашку чаю можна було збити в ім’я моє!”.

Століттям пізніше “Інка, подарована Юаньву” потрапила до японського чайного мудреця Сен-но Рікю (千利休, 1522-1591), який повісив її у власній чайній хатині й ставився до неї з найбільшим шануванням. На жаль, даймьо Дате Масамуне (Date Masamune, 伊達政宗, 1567-1636 рр.), великий шанувальник чаю, також поклав на інку око, і на його вимогу її розрізали навпіл. Перша частина, яка складається з дев’ятнадцяти рядків тексту, нині зберігається в Токійському Національному музеї. Друга частина, що містила сорок п’ять рядків, стала реліквією, яка передавалася в клані Дате з покоління в покоління, проте її теперішнє місцезнаходження невідоме.

Вклад інки Юаньву у створення японської чайної церемонії неможливо переоцінити. Хоча китайський ієрогліф, що позначає чай, ніде не з’являється в цьому документі, він, тим не менш, став найдавнішим символом союзу Чаю і Дзену в японському Шляху Чаю. У основі японської чайної церемонії лежить Буддизм, а в його основі — Дзен. З огляду на це лише в Японії чотири ієрогліфи, з яких складається вислів «Дзен і Чай однакові на смак (禪茶一味)», були об’єднані в одне ціле. Останніми роками чайні крамарі поширюють неправдиву історію про те, що дзенський майстер Юаньву Кецінь написав каліграфічний шедевр із цими чотирма ієрогліфами, і що після того, як він потрапив до Японії, Мурата Дзюко повісив його в токонома своєї чайної хатини, у якій він провів решту днів своїх, споглядаючи вчення Дзену, утілене в ньому, і практикуючи Ча Дао. Згідно з цією історією, Дзюко нарешті зрозумів істину Шляху Чаю, а саме, що “Буддадгарма існує в чайному настої”. Неправдива історія також стверджує, що ієрогліфи 禪茶一味, написані власноруч Юаньву Кецінєм, є найціннішим скарбом у світі японського чаю. Хоча ця історія призвела до думки, що «каліграфія Юаньву проклала шлях» до японської чайної церемонії, немає жодних історичних доказів на підтвердження цього. Тим не менш, не бракує сучасних книг, які помилково повторюють твердження, що фраза «Дзен і Чай однакові на смак» походить від Кеціня, не піддаючи цю ідею ретельній перевірці. Натомість зв’язок між Юаньву Кецінєм і фразою “Дзен і Чай однакові на смак” імовірно існує лише тому, що вона має певний зв’язок із його висловлюваннями, такими як: “Коли робиш щось без прив’язаности, то задоволений і присутній у моменті”, “Звичайний розум – це шлях” і “Коли голодний, то їж, а коли втомився – спи”. Тому варто пролити трохи чорнила на пояснення того, що “Дзен і Чай однакові на смак” – це не дзенська максима, яка з’явилася з-під пензля самого Юаньву Кеціня.

Насправді і чайне листя, і чайну культуру привіз до Японії ще в 753 році за часів династії Тан манах Дзяньджень (Jianzhen, 鑒真, 688-763 рр., відомий у Японії як “Ґандзін (Ganjin)”). Невдовзі після цього, у 805 році, японський чорноризець Сайчо (Saichō, 最澄, 767-822 рр.) привіз із собою чайне насіння, коли повернувся додому після навчання в імператорському королівстві Тан. Сайчо посадив це насіння в саду поруч із синтоїстським храмом Хійоші Тайша (Hiyoshi Taisha), який залишається найстарішим чайним садом у Японії. Великий буддійський манах-місіонер Кукай (Kūkai, 空海, 774-835 рр.), який повернувся до Японії з імперії Тан разом із Сайчо, у 814 році написав текст під назвою “Перелік предметів, що використовуються як освячені підношення” (空海奉獻表), у якому описав, як він, перебуваючи в Китаї, “сідав пити чайний відвар (茶 湯)”. І хоча чай імпортували до Японії ще до того, способи його цінування, популярні за часів династії Тан, були принесені до Японії разом із буддійськими вченнями. Це злиття призвело до того, що чайним звичаям стали надавати великого значення, і воно допомогло їм мати тривалий вплив на японське суспільство.

Широка популярність “Чайної сутри” Лу Юя також сприяла поширенню тенденцій чаювання в Японії. Під час першої хвилі інтересу до чайної культури в країні, яка припадає на період, відомий в історії як “чайна лихоманка Конін”, “Чайна сутра” відіграла вирішальну роль. Чайну лихоманку Конін, названу так тому, що вона розгорнулася під час правління Конін (Kōnin, 810-824 рр.), зосередили навколо імператора Саґа (嵯峨天皇, 786-842 рр.) та японських манахів Ейчу (Eichū), Сайчо й Кукая. Під час цієї золотої ери в давньому минулому японської чайної культури люди суворо дотримувалися описів “Чайної Сутри” щодо варки чаю як за формою, так і за духом. Одна з наложниць імператора Саґи на ім’я Корейоші (Koreyosi, 惟良, роки життя невідомі), написала вірш під назвою “Поетична відповідь, написана нестандартним розміром на «Пісню про чай» Косе, губернатора Ідзумо (和出雲巨太守茶歌)”, зміст якого чітко відображає важливість “Чайної сутри” в епоху Конін.

Після чайної лихоманки Конін культура чаювання на кілька століть вийшла з моди в Японії. Потім, у 1191 році, дзенський чорноризець Есай (Esai, 榮西, 1141-1215) повернувся з мандрівки до Китаю з чайним насінням і написав “Записки про вживання чаю для зміцнення здоров’я” (喫茶養生記), ожививши японський Шлях Чаю і спричинивши нову хвилю розвитку. На дванадцяте століття завдяки внеску буддійських ченців культура чаю дійсно почала пускати коріння в Японії. А згодом, під впливом Мурата Дзюко, Сен-но Рікю об’єднав чаювання та Дзен у єдине ціле. Спираючись на “Три печатки Дгарми” Буддизму – мінливість, відсутність окремої особистости та Нірвану – Рікю створив простий формальний спосіб цінування чаю, відомий як вабі-сабі (侘び寂び, “вабі” можна перекласти як “мінливість” або “недосконалість”, тоді як “сабі” означає “простакувата, застаріла патина” або вплив часу на речі. Разом вони підкреслюють притлумлену, аскетичну красу). Естетика Рікю сформувалася під час періоду “Войовничих держав” у Японії (1467-1615 рр.). Його чайні церемонії, що спиралися на ідеал усамітнення, відкинули тогочасну моду на екстравагантні чайні зібрання в особняках шьоін-дзукурі (shoin-zukuri, 書院造). На свої церемонії Рікю запрошував лише невелику кількість близьких знайомих до крихітної, скудно обставленої чайної хатини. Там він використовував простокувате начиння, щоби приготувати чай у тиші, яка, здавалося, здатна вхопити мить вічности. Ці краплини спокою були як дорогоцінні промені світла, яких так не вистачало тої темної доби безперервних воєн.

Концепції Сен-но Рікю “Дзен і Чай однакові на смак” і “Чай – це Дзен” можна розглядати як центральну істину Шляху Чаю. Рікю змішав і викристалізував колективну мудрість століть дзенських майстрів, художників, естетів і вчених, щоби створити свій шедевр – чяною (chanoyu). Ідеї Рікю не лише мали безпрецедентний прояв подальшого розвитку чайної церемонії в Японії, вони також глибоко й надовго вплинули на всі аспекти життя японського суспільства. У своїх мемуарах Яманоуе Содзі (Yamanoue Sōji, 山上宗二, 1544-1590 рр.) писав: “Саме з Дзен-буддизму походить Шлях Чаю, і саме до Дзен-буддизму він повертається”. У своїй книзі “Смак чаю і смак Дзену є одним і тим самим” (茶禪同一味) Такуан Сохо (Takuan Sōhō, 澤庵宗彭, 1573-1645 рр.) писав: “Сутність Чаю є сутністю Дзену. Відмовитися від духу Дзену – означало би позбавити Чай сенсу. Якщо хтось ніколи не відчував смаку Дзену, тоді він ніколи й не відчував смаку Чаю”. Ці висловлювання нерозривно пов’язані з поєднанням Дзену й Чаю, яке було знайдене в дзенських манастирях за часів династій Тан і Сон. Я утримаюся від детального розгляду цих зв’язків, доки не з’явиться нагода для подальшого обговорення японського Шляху Чаю.

Статтю було надруковано у зимовому числі
часопису ""Всесвітньої Чайної Хатинки"" за 2025 рік.

Українською перекладено спеціяльно для TeaHut.com.ua