Знайомство з чайними майстрами Японії.

Аарон Фішер (Ву Де)

У становлення японської чайної церемонії, відомої як «чяною», під час розвитку Японією власної естетики, культури й духовної мудрости, найсильніший вклад зробили три майстри. Звісно, що так само як і в мистецьких та духовних традиціях Китаю, Кореї та инших країн, які прокладали чайний шлях, до цього долучилося багато культурних, філософських, релігійних та естетичних моментів, а також незліченні особистості, які вплинули на дозрівання унікального японського чаю. Та серед багатьох чайних майстрів Мурата Дзюко, Такено Дзьоо та Сен-но Рікю виокремлюються як найяскравіші та найсоковитіші листки в жмені готового чаю. Частково завдяки обставинам, що сприяли їхній славі, честі багаторічного академічного підходу, а частково через реальний вплив, який вони мали на чай у Японії, будь-яке дослідження чяною обов’язково має включати огляд цих трьох легендарних особистостей.

Ніхто точно не знає, коли чай уперше з’явився в Японії. Найдавніша згадка про нього датується 814 роком і належить ченцю секти Шінґон Кукаю, який, як і багато буддистів того часу, подорожував до Китаю задля навчання у величних майстрів Чань (Дзену). Протягом століть даоські, а потім і буддійські ченці вплітали чай у свою щоденну духовну практику, використовуючи його в підношеннях, під час нічних відправ і навіть для передавання мудрости від майстра до учня. Майже всі найкращі та найвідоміші чаї в Китаї походять з гір, де розташовані манастирі, а більшість перших чайних фармерів були ченцями та черницями. Иноді місця для обителей навіть обирали через глибоко вкорінені, дикі й дужі чайні дерева, а подеколи ченці приносили рослини з собою. Тож не дивно, що ті, хто подорожував у пошуках осяянь, також включали чайну мудрість у спадщину, яку вони привозили з собою та поширювали в Японії.

Перш ніж перейти до Мурата Дзюко та його впливу на чай у Японії, ми маємо розглянути ще одну важливу постать, і це, звичайно ж, Ейсай. Він народився в 1141 році в Кібіцу, що в провінції Бітчу. Змалку виявляючи схильність до духовних речей, він шукав відповідей у буддійській традиції, яка на той час почала активно розвиватися. Як і багато кого до нього, пошуки Ейсая привели його до материкового Китаю. У 1168 році, коли йому виповнилося 27, він відправився до Піднебесної часів династії Сон і вивчав Чань-буддизм на горі Тяньтай. Протягом року він повернувся до Японії зміненою людиною. Після другого чотирирічного візиту Ейсай вернувся додому назавжди, привізши із собою писання, мудрість і чайні рослини. Він почав проповідувати японцям вчення буддизму Тендай і користь чаю, а також, з неменшим ентузіазмом, заснував секту Ріндзай. Чайні рослини, які він привіз, були висаджені в Удзі, де, за легендою, вони поширилися по всьому регіону, який і досі славиться своїм зеленим чаєм. Він також написав книгу «Трактат про пиття чаю для підтримання здоров’я» (Kissa Yojoki), у якій чай розглядався переважно як цілющий засіб, корисний для продовження життя та лікування різноманітних недуг.

Упродовж деякого часу чай був рідкістю для Японії. Його вживали лише ченці, які вирощували його у своїх садах, та заможні люди, які могли собі це дозволити. Перші продовжували традиції чаювання та духовности, встановлені в Китаї протягом тисячоліть споживання чаю. З иншого боку, імператорська родина, шляхта та новостворений клас самураїв швидко розвинули культуру чаювання, засновану на мистецтві й розвагах. Вони влаштовували екстравагантні чайні вечірки, які здебільшого були насправді іграми та/або конкурсами на вгадування походження чи якости чаю, де часто вигравали призи, надані господарем і гостями. Зазвичай це були просто приводи поїсти вишуканої їжі, продемонструвати велику кількість рідкісних коштовних витворів мистецтва та артефактів, що були майже виключно китайськими антикваріатом чи майстерно виготовленими виробами з нефриту, кераміки, живопис тощо. Ці вечірки часто закінчувалися обжерливістю і пияцтвом.

Подолавши цей зневажливий підхід до чаю, наші три майстри та той час, у якому вони опинилися, відмовилися від такого невимушеного марнотратства й розвинули вельми багатий і глибокий дух чаю. Тоді як самураї цікавилися лише його смаком та чуттєвими задоволеннями, а не поетичним чи духовним проникненням, ці майстри відвернулися від чуттєвих вражень від чаю, сформувавши культуру, натхненну внутрішнім світом чайного досвіду.

Вабі

Як уже згадувалося раніше, різноманітні впливи, залучені до формування традиційної японської чайної церемонії, є настільки складними й неосяжними, що для їхнього опису може знадобитися ціла бібліотека наукових праць. Багато істориків стверджують, що «Шлях Чаю» був стиглим плодом, який чекав на те, щоби його зірвали, коли Мурата Дзюко прийшов у сад (родзі). До нього инші дзенські ченці, як-от славнозвісний Шінкей (1406-75 рр.), знайшли способи поєднати різні форми мистецтва з духовністю. Шінкей використовував поезію не тільки як вираз духовних прозрінь, а і як шлях до самої мудрости. Иншими словами, зі створенням і вдосконаленням своїх поетичних імпульсів та досягненням майстерности, людина також пізнавала істини про себе, життя і, зрештою, духовне просвітління. Ще одним прикладом із тих часів був спосіб, у який актори театру Но тренувалися бути безкорисливими та відстороненими серед инших осяянь під час вистав. За часів Шінкея естетичний ідеал тих, хто використовував мистецтво як вираз і сам шлях (Дао), почав все більше схилятися до того, що вони називали «прохолодним» і «зів’ялим», висловлюючи, що найвищі рівні майстерности в цих мистецтвах (і духовних традиціях) були не зелень літніх садів чи те мистецтво, на яке вона надихала, а «самотня хижка на березі моря» і «трава, що пробивається крізь сніг закинутого гірського пейзажу».

Чяною
Слід опановувати серцем,
А не руками.
Робіть це без дії, без зусиль,
У непорушності розуму свого.

— Хамамото Сошун —

До доби Муромачі (1392-1568 рр.) слово «Вабі» мало негативне значення і використовувалося для вираження душевного болю, спустошености чи самотности. У часи Дзюко та Дзьоо це слово набуло нового позитивного значення, заснованого на тенденції «в’янення» і «прохолоди», яка розвивалася вже деякий час. Уплив Дзену на культуру, духовність і чай того часу пролив нове світло на простоту, відречення і порожнечу. Самотність і порожнеча стали виразом краси. Вабі набуло значення недосконалости в естетиці чаю, тому чайна кімната була побудована з простих, сільських матеріалів на кшталт татамі й дерева. Вабі також було ставленням до невибагливости, простоти й прямого спілкування серцем. Завдяки простоті та порожнечі навіть чай може бути трансцендентним і привести до просвітлених прозрінь.

Мурата Дзюко

Існує багато історій та міфів про Мурата Дзюко, та історичної інформації про нього збереглося небагато. Більшість вчених сходяться на думці, що він народився в Нара близько 1421 року. Деякі історії свідчать, що він був сином мандрівного сліпого оповідача/священика, яких було багато в ті часи. Очевидно, його не задовольняв «світ праху», і вже у віці одинадцяти років він вступив у місцевому храмі послушником до буддійської секти «Чистої Землі». Однак через деякий час, ще будучи молодим чоловіком, він був виключений з манастиря за нехтування навчанням і своїми обов’язками. Дзюко відкрив для себе иншу пристрасть — чай.

Дзюко став витрачати весь свій час на відвідини чайних конкурсів та навчання чайному мистецтву в місцевих вчителів. Після того, як його вигнали з храму, він вирішив присвятити своє життя чаю. Він поїхав до Кіото, можливо, у пошуках роботи купця чи торговця. Дзюко витрачав усі свої кошти на колекціонування антикварного чайного начиння із Китаю та поширення чайної культури серед місцевих купців. Його особисте життя в той час оберталося навколо чаю та колекціонування все більш екстравагантних предметів чайного посуду.

У якийсь момент свого дорослого життя Мурата Дзюко повернувся до духовних настроїв, з якими він починав своє життя. Можливо, чай навчив його цьому, коли він сидів самотній під сосною на якомусь пагорбі й слухав, як закипав казан. Він почав вивчати Дзен під керівництвом відомого майстра Іккю, який сам по собі відіграв важливу ролю в історії Японії. Звичайно, чаювання Дзюко все більше зазнавали впливу осяянь, які приходили до нього під час медитацій, і навпаки. Зрештою, він повністю змінив те, як чай протікав крізь його життя.

У часи Дзюко люди з вищих класів часто облаштовували у своїх будинках невеликі кабінети з полицями, на яких виставляли свої антикварні предмети. У таких кімнатах зазвичай знаходилися невеличкий стіл, письмове приладдя та инші предмети, пов’язані з наукою чи поезією. Часто там подавали так званий «чай у стилі шьоїн», під час якого гості чаювали в цих невеликих кімнатах із яскравими стінами й милувалися виставленими скарбами господарів. Дзюко започаткував тенденцію відходу від цієї надмірности, що продовжувалася і після його смерті, можливо, досягнувши свого апогею в чаї Рікю. Він зменшив розмір чайної кімнати до чотирьох з половиною татамі й почав прибирати або спрощувати багато прикрас. Дзюко також став використовувати простіші, місцеві матеріали. Вищі класи його часу все ще захоплювалися всім китайським, що продовжилося і після нього, проте він поклав початок тенденції, яка спонукала майбутніх любителів чаю шукати й знаходити красу в простоті, поєднуючи японське чайне начиння з дорогими імпортними виробами з Китаю та Кореї.

Дзюко часто вважають засновником стилю чаювання «солом’яна хижка», оскільки він винайшов кімнату розміром чотири з половиною татамі, заглиблене вогнище та запропонував використовувати простіші матеріали в будівництві чайної кімнати. Через те що декорації були спрощені, чаювання стали залучати менше посуду та витворів мистецтва, часто обертаючись навколо єдиного сувою з малюнком. З меншою кількістю посуду, заформалізований «чай у стилі шьоїн» став простішим і легшим у виконанні. Дзюко все ще зберігав свою колекцію рідкісних і цінних китайських предметів, але почав оточувати їх простим бамбуком чи иншими природними матеріялами. Він найвідоміший своїм висловом, що чай — це «прекрасний кінь, прив’язаний до солом’яної хижки», що означає, що з поєднанням місцевих предметів із вишуканими китайськими, той, хто вправляється в ньому, може досягти «прохолодної», «в’ялої» естетики дзенського мистецтва. Ідея полягала не в створенні контрасту, а в тому, щоби досягти гармонії між прекрасним і простим, як у квітковому саду або гірському пейзажі.

З усіх внесків Дзюко в чайну культуру, особливо з огляду на те, що в літньому віці він все частіше викладав, найбільший вплив мала його ідея про те, що чай і Дзен є одним: «Смак чаю є смаком Дзену». Він почав розглядати чай як Шлях (Дао). Його квітучі ідеали Вабі були великою частиною цього натхнення. Він сказав: «Місяць, якого не видно крізь прогалини в хмарах, не викликає інтересу», ведучи до того, що чистий, яскравий повний місяць, який був символом просвітління в багатьох буддійських традиціях, не був таким елегантним і виразним, як частково прихований — що ми знаходимо досконалість у недосконалому, приймаємо розбіжності в житті, щоби досягти злагоди, тощо. Для Дзюко чай був чимось більшим, ніж просто спільне проведення часу господаря з гостями — це була поетична експресія людського досвіду, яка, за належного виконання, могла привести до мудрости. Коли присвячуєш себе формальностям і рухам чайної церемонії, стається занурення в прості, скромні аспекти повсякденного життя, які можуть сприяти порожнечі й свободі від розуму та еґо, поза атрибутами мирського існування. Людина знаходить «безформне у формі» чайного посуду, чаю і навіть мовчазного спілкування поміж учасниками.

Збереглося лише кілька розрізнених листів Дзюко, приписаних йому: «Лист про майстерність серця», кілька відповідей на запитання учнів та деякі записи про його вчення, зроблені иншими людьми за його життя і пізніше. «Лист про майстерність серця» проникливо закликає учнів чайної церемонії залишатися скромними й безкорисливими, оскільки прихильність та самозадоволення заважають просуванню на Шляху. Він часто наголошує, що поведінка людини повинна бути «природною та ненав’язливою», і також радить гостеві й господарю очистити свої думки, коли вони входять до чайної кімнати, щоби чай міг стати проявом тиші: чистим і простим.

Від миті, коли ви ступаєте на росяну доріжку, і допоки не настане час прощатися, ви маєте ставитися до свого господаря з найвищою повагою, із цілковитим усвідомленням того, що ця зустріч трапляється лише один раз у вашому житті.

— Мурата Дзюко —

Ча Дао

Хоча більшість країн розвинули власну чайну культуру, усі вони мають своє джерело в горах Китаю. Автори часто помилково стверджують, що Японія була єдиною країною, яка розвинула духовний підхід до чаю. Насправді Китай і Корея також мають сильні традиції використання чаю як частини або основного елементу духовного життя. У Китаї його почали використовувати тисячі років тому як ліки й засіб для медитації, спочатку шамани, а пізніше й даоські та буддійські ченці. Унікальною в Японії була метода, а не ідея. Китайський Ча Дао завжди приділяв більшу увагу самому Листю і діялогу між людиною та Природою, на який може надихати чай, навчаючи нас жити в гармонії з собою та Шляхом. Японська чайна церемонія, з иншого боку, від часів Мурата Дзюко була зосереджена не стільки на листі, скільки на самій церемонії. Завдяки балансу повторення і мимовільности, набутому за роки практики, можна заспокоїти розум, досягнувши рівноваги й проникливости у свою справжню природу. Результати цих різних шляхів однакові, як дві гірські стежки, що ведуть до одного й того ж храму. У давнину завжди вважалося, що Шлях (Дао) насправді є тисячами дрібних водовертей, які несе в собі одна велика річка, і що жодні дві людини чи ситуації ніколи не потребуватимуть однакового підходу для досягнення єднання з цим великим потоком. Тому даоси й казали, що різні часи й місця вимагають різних дій, щоби людина могла наблизитися до себе й до Природи, і жоден з них не є більш чи менш цінним.

І хоч сам я більше вправляюся в китайському чаї, ніж у японському, я часто насолоджуюся мудрістю японських чайних майстрів, таких як Мурата Дзюко. Найголовніше, я схиляю голову перед ідеєю, що тиша є невід’ємною частиною щасливого, здорового життя людини, рівно як і щирого цінування чаю. Можна насолоджуватися компанією і дружніми стосунками на чаюваннях, та справжній контакт із тонкими смаками, ароматами й відчуттями неможливий під час розмов. Жан Арп колись сказав: «Незабаром тиша перетвориться на легенду. Людина відвернулася від тиші», і я думаю, що його передбачення справді збулося в ці метушливі, галасливі часи. Більше ніж будь-коли нам потрібно вчитися в чайних майстрів Японії і присвячувати частину свого дня тиші, насолоджуючись мудрістю і спокоєм, у які вона нас занурює.

Оригінал статті взято з сайту the-leaf.org

Українською перекладено спеціяльно для TeaHut.com.ua